Олесь Кайда: Кубань - нащадки українського козацтва

З кінця 18 століття Кубань була заселена українцями. Але Росія зробила все, щоби ця стратегічна й вигідна територія залишалася під її контролем, навіть тоді, коли жителі кубанського краю розірвали стосунки з імперією та воліли приєднатися до України.


Як Кубань заселили українці

На схилі XVIII ст. Російська імперія завалює систему українського козацтва, і Січ іде в еміграцію. І все ж залишається певний значний її рудимент між Дністром і Бугом — «Чорноморське військо». Ось імперія, від гріха подалі, і десантувала його на Кубань.
На неосвоєні, фактично на те нічийні землі. Та ще й прикордонні: неподалік жили черкеські молодці, які лише символічно підлягали Стамбулу. Старіюча Катерина геніально прорахувала ситуацію.
Виникла нова Запорізька Січ, яка цілком повторила структуру попередньої. От нехай вона і повоює з мусульманами, а заодно й освоїть ту землю. А за новими отаманами доглядатиме піший українець — генерал, граф Гудович, син останнього міністра фінансів останнього гетьманату. Ось так і почалася майже столітня війна «чорноморців», яка закінчилася страшним розгромом черкесів і не менш страшною їхньою еміграцією в єдиновірну Туреччину.
Кубанська Україна вчасно виправила відомий дефект Запоріжжя — його безшлюбність і женоненависництво. Нова Січ поруч із козаком поставила козачку. І інститут сім’ї забезпечив тій останній Січі господарське і культурне цвітіння. Імперська адміністрація, яка не терпіла української мови, тут зовсім не перешкоджала її вживанню у побуті. Так вона назавжди і залишилася на Кубані як певний лінгвістичний сигнал історичного походження місцевої спільноти. І ми бачимо тут українську етнографічну стихію, що перебуває в тіні сили, яка колись передислокувала цей багатоколірний світ, — світ, котрий унікальне зберіг пасіонарність своїх запорізьких предків.

Кубанська Народна Республіка

Кубанська Народна Республіка була одним з десяти державних утворень, які виникли в 1917–1918 роках на теренах колишньої Російської імперії. Столицею Кубанської республіки був Катеринодар – нині Краснодар.
За першою конституцією республіки був проголошений її склад, що включав Кубанську область, Чорноморщину, Ставропільщину, Терщину, велися перемовини з Гірською республікою.
20 січня 1918 року Законодавча Рада Самостійної Кубанської Народної Республіки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до Української Народної Республіки, але через агресію Радянської Росії це об’єднання не відбулося. Пізніше, протягом 1918–1920 років таких спроб злуки Кубані з Україною відбулося декілька, але жодна з них так і не була успішною. 4 грудня 1918 року на надзвичайній сесії Крайової ради було прийнято другу Конституцію, якою назву Кубанська Народна Республіка було змінено на Кубанський Край.
Роль кубанців в Українській революції дуже помітна. Велика їх кількість перебувала у складі окремих бойових частин армії УНР, брала активну участь у бойових діях проти червоних і білих військ. До однієї з найбоєздатніших частин Армії УНР, славної 3-ї Залізної дивізії, вояки якої в травні 1920 року першими вступили до Києва, входив відділ кубанських козаків на чолі з отаманом Юшкевичем.
17 березня 1920 року Кубанська Республіка була знищена більшовиками.
Але проголошення Самостійної Кубанської Народної Республіки стало лише формальним актом. З одного боку, його сприйняли вороже білогвардійські воєначальники, які тоді формували свої війська на Дону, із другого — значна частина населення опинилася на боці більшовиків. Саме це й стало головною причиною фіаско ідеї незалежності Кубані та з’єднання її з Україною.
Наприкінці лютого 1918-го Кубанський крайовий уряд та створені ним нечисленні військові частини під тиском більшовиків були змушені залишити свою столицю — Катеринодар. Незабаром кубанцям довелося з’єднатися з білогвардійською Добровольчою армією, яку більшовицькі війська вигнали з Дону. Білогвардійці були сильнішими. Крім того, кілька військових лідерів кубанських самостійників уже загинуло в боротьбі. Ті, хто прийшов їм на заміну, без усяких застережень влили кубанські частини до складу Добровольчої армії. Кубанські загони: Гайдамацький та Чорноморський вільного козацтва були влиті до Добровольчої армії як кінний і пластунський полки.
У 1920-ті внаслідок боротьби комуністів із козацтвом як станом (розкозачення) усе місцеве населення Кубані стало селянським. Під час так званої політики розкуркулення в 1931 році в колишніх козаків-землевласників відібрали землю, а самих їх відправили на заслання до різних регіонів СРСР, де частина загинула. Всього з Кубані було вислано 45 тис. людей. З відтоком розкозачених родин зі своїх історичних земель почалося масове переселення на колишні землі донських і кубанських козаків селян із центральної Росії.
Напередодні Другої світової війни радянська влада почала знов апелювати до козацьких традицій населення Дону та Кубані: у складі Червоної армії з’явилися «козацькі» (лише за назвою) кавалерійські частини. Але служили в них не природні козаки, а звичайні призовники з територій, що колись належали козацьким військам. У 1941–1945-му було сформовано кілька радянських «козацьких» корпусів, куди також приймали всіх підряд. Зрештою, нині мало не кожний мешканець Ростовської області, Краснодарського краю або інших умовно козацьких регіонів називає себе козаком, хоч може бути зовсім іншого походження.
У 1990–2010-му апологети козацького руху в Російській Федерації умовно поділялися на дві категорії:
• козацькі патріоти, які добре знають свою історію, а отже, вважають Краснова, Шкура й інших білогвардійських (і пронімецьких) вождів своїми героями. У сучасній путінській Росії цих людей переслідують за їхні переконання, щонайменше один із них має дві судимості через це;
• «ряжені» — основна маса псевдокозаків, які насправді здебільшого не здатні довести належність своїх предків до козацтва й мають дуже поверхове уявлення про козацькі звичаї та інше.
Перша категорія — козацькі патріоти Росії, щодо подій в Україні у 2014–2015 роках у гіршому разі посіли нейтральну позицію, а в кращому — стали підтримувати Збройні Сили України та добровольчі формування в боротьбі з путінською владою та її сателітами.
Друга категорія — сторонні люди, що стали себе називати козаками, масово з’явилися серед сепаратистів і російських терористів.
Під час війни на Донбасі це вилилося взагалі в потворні явища, коли люди, що перебували в місцях ув’язнення, мають кримінальні татуювання, раптом оголосили себе козацькими отаманами та пішли захищати «православний мир» у складі так званих ДНР і ЛНР. Водночас у патріархальному козацькому суспільстві наявність таких персонажів-злочинців була просто неможливою. За мовчазною згодою з представниками влади козаки вбивали їх без суду та слідства.
Проголошення Самостійної Кубанської Народної Республіки в 1918-му та приєднання її на федеративних засадах до України — це унікальний історичний факт, який поки що ніяк не можна використати у великій політиці.
Але, найімовірніше, мине кілька десятків років, мапа Росії вкотре поміняє свої кордони, і мрія українських націоналістів про Україну «від Сяну до Дону», можливо, саме завдяки згаданому унікальному історичному факту стане реальністю. Вирішальну роль у цьому питанні відіграє прихильна політика українського керівництва до козацьких самостійників.

© Ks.D


скачать dle 11.3
  • 50